Яке воно, життя звичайної юної дівчини? Здавалося б, відповідь дуже проста: коханий хлопець, навчання, собака … Головна героїня думає, що її майбутнє безхмарне, життя під контролем, а вона спланувала все наперед.
Але в одну мить її життя докорінно змінюється, і всім планам приходить кінець, коли вона потрапляє до в’язниці, ставши жертвою обставин. Туди, де інші правила життя, де свої закони й незрозумілі «поняття». Виявляється, у юних дівчат буває інше життя! Тепер її сусіди — злочинці, чоловіки — лише охоронці, а домашні вихованці — щури.
Чи є шанс у простої людини на щасливе звільнення? Чи можна побороти систему? Або треба пристосуватися і змиритися? Що вибере головна героїня на своєму новому життєвому шляху?
Найстрашніше в цій історії, що вона на сто відсотків реальна, пережита самим автором.
Наше майбутнє непередбачуване й подібне може трапитися з кожним вже завтра.




книжка Ірини Агапєєвої «Троянди за колючкою. Сповідь про жіночу тюрму»


Перекладачка Олена Нуньєс:
З романом Ірини Агапєєвої “Сповідь про жіночу тюрму” я ознайомилась вперше як перекладач. Як найманий фахівець, я виконала свою роботу. Але залишитися байдужою до прочитаного не змогла. Безумовно, що мені довелося читати більш ретельно ніж пересічному читачеві. Що сказати? По-перше, роман вражає своєю людяністю. По-друге, не може залишитися без уваги особа авторки, яка попри всі негаразди, попри муки й поневіряння, залишається щирою людиною. Мабуть, в’язниця робить людину дорослою, як тільки вона потрапляє за ґрати. Тому письменниця загартовується з неймовірною швидкістю. Вижити! Вижити, щоб розповісти людям про жахи системи. Оприлюднити огидні факти не мовою документів з перевірок, а емоційно насиченою мовою художнього твору. Звичайній людині, що плаче й радіє, почувається щасливою або нещасною та знедоленою, неможливо й уявити, яка це цінність — бути на волі, певною мірою впливати на свою долю. Найпростіше — перебувати у нормальних санітарно-побутових умовах та розраховувати на елементарну медичну допомогу в разі потреби. Громадяни скаржаться, що ціни ростуть, медицина стає платною, житло дороге й мало доступне для простих людей. Вони бідкаються, не усвідомлюючи, що перебувають у раю. Бо будь-які труднощі нічого не варті на волі, у порівнянні з тими ж труднощами в тюрмі. Поглянувши на життя очами ув’язненої, я вважаю написання такого твору громадським подвигом. Роками нелюдські умови перебування ув’язнених замовчуються державою. Ми соромливо удаємо, що їх не існує. Але їх тисячі. І не всі винуваті, не всі винуваті настільки… Після прочитання роману, я зовсім не думаю, що треба терміново звільнити всіх в’язнів. Ні! Але ми люди, й вони люди (хоч трапляються серед них, як і серед нас, нéлюди). А люди мають право жити по-людськи.
Закінчується роман начебто позитивно, але… Бути визнаним невинним або вийти по амністії — це велика різниця. Всі розуміють, що йдеться про невинуватість. Чому ж героїня виходить з тавром винної, але такої, що підпадає під амністію? Авторка пропонує свою версію. Визнання невинності людей, що місяцями, а іноді й роками втрачали гідність і здоров’я в нелюдських умовах в’язниці, тягне за собою визнання їхнього права на компенсанцію моральних і матеріальних збитків. Тому держава сором’язливо пропонує амністію. А людина після пережитого погоджується на таку ціну свободи. Цей роман ставить тавро не на людях, що перебувають у в’язниці, а на державі, яка знущається зі своїх громадян.